Собор (Стислий переказ, дуже скорочено) – Олесь Гончар
Олесь Гончар
Собор (Стислий переказ, скорочено)
Студент Микола Баглай іде вночі рідною Зачіплянкою і розмірковує над її долею. Тут він народився під час бою прямо в окопі. Тут він виріс, весь час бачачи над собою прекрасні бані собору.
Він доходить до двору Віруньки, дружини свого старшого брата, і вмощується на лавці, яку поставив колись Іван. Вірунька вірно чекає свого завзятого рудого чоловіка з Індії, куди його відправлено будувати і запускати металургійний завод. Поговоривши з Вірунькою, іде Микола далі. Стає він перед собором і наче розмовляє з цим свідком історії, вивіряє йому свою душу.
Згадки хлопця повертають нас у минуле, у той час, коли, пробігаючи над окопчиком, поранений солдат почув стогін жінки і крик немовляти. Не залишив він змучену матір без допомоги: через деякий час прибігла Шпачиха.
— Парубок! — вигукнула вона. Тоді і народився Микола Баглай.
Тепер це колишнє немовля роздумує над долею свого рідного селища, намагається покращити життя його мешканців. Поряд працює металургійний завод, тому люди дихають забрудненим повітрям. Як же очистити його? Разом з Олексою-механіком Микола робить креслення очисних споруд.
Вранці Микола займається спортом. Не раз доводилось пробігати йому повз хату Ягора Катратого. А тепер ще дужче тягне туди, коли з’явилася на дідовому подвір’ї загадкова смаглявка, вродлива дівчина Єлька.
Попрацював і Ягор багато років біля металу, тепер же має роботу спокійнішу, коло води. Та й господарством займається, полуниці вирощує, навіть жито посіяв.
Єлька, племінниця Ягора, виростала на селі, у Вовчугах. Батька не знала, бо був її батько солдатом, що разом з частиною проходив через село. Так і жила разом з матір’ю, змалку привчаючись працювати на фермі. Працювала і мріяла про кохання.
Якось приїхав у село лектор, що мав читати лекцію про любов.
— Приходьте! — звернувся він до дівчат, особливо адресуючи своє запрошення Єльці.
Дівчина сподівалася почути якісь незвичайні красиві слова, що йшли б з душі, але почула тільки бездумний патетичний крик.
Коли ж лектор після клубу почав до неї залицятися, відштовхнула його. Це не було справжнє кохання.
Була Єлька гордою і неприступною.
Незабаром прийшов до них новий завфермою. Був він уважніший і до роботи, і до дівчат. Та не раз прибігала на ферму сваритися його ревнива дружина.
У Єльки сталося нещастя — померла мати. Залишилася вона круглою сиротою, зовсім одна. Довелося кинути школу.
Якось поїхали усією фермою до міста одержувати комбікорм, що зберігався тоді в соборі. Надвечір вирушили хто куди, а Єльку лишили коло машини.
Повернувся бригадир і приніс дівчині їжу. Ласкавими розмовами навернув він до себе самотню сполохану душу, і Єлька повірила йому.
Наступного дня життя її змінилося. Кожен тепер на селі міг закидати дівчину брудом, обмовити її. Життя для Єльки не стало. Але з села не випускали, не даючи документів.
Єлька покинула село без документів і опинилася в Зачіплянці у дядька, Ягора Катратого.
На питання про документи Єлька туманно відповіла, що ще не всі зібрала. Жити мусила тихцем, бо не мала прописки. Допомагала дядькові та спостерігала з-за паркану за життям Зачіплянки. Усе подобалось їй тут, помітила вона відразу і красеня-студента Миколу Баглая. Розпитувала дядька про роботу на заводі, про минуле. Чула вона, що був Ягор колись махновцем. Але про це старий розповідати не хотів.
На перший погляд здавалося, ніби доля собору нікого не обходить. Але вона турбувала Миколу Баглая. Переймався нею і Володимир Лобода, або просто Володька, висуванець Зачіплянки. Якось усе заважав йому собор робити кар’єру.
То ремонтувати його треба, а коштів немає. Тоді Володька запропонував взяти собор у риштовання, а тепер з нього уся Зачіплянка глузує.
Тепер вирі шив Володька взагалі знести собор, а замість нього побудувати великий ринок. Та чомусь не радіють з цієї пропозиції зовсім не релігійні зачіплянці.
Їде Володька Зачіплянкою і для кожного знаходить “добре слово”. Заговорив з Вірунькою про Івана, та жінка відповіла гостро, наче бритвою відрізала.
Кар’єра Володьки складається вдало. Вже має квартиру у місті на проспекті, сидить на посаді. Щоправда, дружина втекла. Після цього йому “довелося” відвезти батька до будинку ветеранів.
Микола тепер називає Лободу “батькопродавцем”.
Микола і Роман сперечаються про те, які цінності мають бути в людини.
Микола зустрічається з одним з Ягорових “юшкоїдів”, які приїжджають поїсти рибки та випити, потім стикається з Лободою. Лобода викладає свою ідею щодо собору. Микола обурений.
Лобода зриває з собору чавунну табличку, на якій написано, що це історична пам’ятка.
До Ягора приїжджає голова Єльчиного колгоспу, і тепер Зачіплянка знає, що у них живе Олена Чечіль.
Єлька їде до міста, розглядає його, читає оголошення про набір у навчальні заклади і почуває себе ніби викинутою з життя.
До Ягора вчастив Володька Лобода, який залицяється до Єльки і має намір з нею одружитися.
Зачіплянка розбурхана тим, що з собору вкрадено табличку. Подія схвилювала усіх.
Вірунька іде до Лободи, щоб повідомити його про викрадення і знаходить у його кабінеті табличку. У той же день опиняється вона у секретаря обкому.
Зачіплянка усе ще вирує, хоча здавалося, що до цього часу собору ніхто і не помічав. Просто він був невід’ємною частиною їхнього існування, а тепер гармонію порушено злодійською рукою.
Позад юрби стоїть учитель Хома Романович, який учив багатьох зачіплянців і навіть потрапив до Магадана за свої палкі розповіді про козаче минуле і про собор. Микола ж не думав, що доля собору турбуватиме кожного.
Володька Лобода їде відвідати батька на Скарбне, насолоджуючись думкою, що він їде разом з простим людом у душному автобусі, отже, не загордував.
Спочатку добре викупався і погомонів з родиною воєнкома. Тільки молодий архітектор чомусь навіть на нього не дивиться. І Микола Баглай демонстративно відвернувся. Та Володька не хоче думати про неприємне.
Лобода відвідує батька. Поки шукали та кликали старого Лободу, син оглянув будинок, що видався йому затишним. Але не на таку зустріч з батьком він сподівався. Старий відмовляється від сина, який залишив його тут.
Гірше за все, що це чує багато людей.
Родина воєнкома повертається зі Скарбного машиною. Старий воєнком, дивлячись на собор, згадує, як під час бою він наказав своїм артилеристам зберегти цю красу.
Тепер на захист собору хоче стати його син-архітектор.
Лободу викликають до секретаря обкому, він прикривається туманними фразами про майбутні перспективи. Дізнається від секретаря, що серед рятівників заводського Титана був і Ягор.
Лобода спішить до Ягора. Якраз у цей час приходить міліціонер, щоб розпитати Єльку. Володька захищає дівчину та натякає їй щодо загсу.
Приходить Шпачиха і вмовляє Єльку вийти заміж за Лободу. Начебто хоче цього і Ягор. Але Єлька відчуває себе у пастці.
Вірунька згадує своє дитинство, загибель батька у бою біля Дніпра, хату в руїнах, від якої залишився тільки комин з намальованим півнем.
Роздумує вона над долею подруги — Лесі-фронтовички. Тільки один раз було у Лесі кохання, та загинув її комбат десь у Польщі. З війни повернулася Леся з обпаленим обличчям. Та навіть такою зацікавився молодий вихователь з ремісничого. Здавалося, поважав її. Виявилося — не зрозумів. Після того не думала вже Леся про кохання, залишилася однолюбкою.
Ягор запрошує зачіплянців на заручини, але кожен намагається з якоїсь причини відмовитись. Тільки дехто з великої поваги до старого погоджується.
Єлька хоче втекти від такого силування, але їй здається, що іншого виходу для неї немає. Що їй мріяти про студента Миколу, адже вона його не варта. Та й поїхав він кудись.
Заручини виявляються сумними, майже ніхто за столом не розмовляє.
Раптом з’являється Микола Баглай і викликає Єльку вийти на хвилину. Після того вони вже не повертаються. Людям наче стає легше на душі, починаються веселощі, співи.
Єлька та Микола бродять околицями, вона слухає його зачаровано і почуває себе щасливою. Закохані розмовляють про життя, Єлька намагається щось розказати, але, помітивши її біль, Микола перепиняє.
Перед світанком Микола повідомляє, що має їхати із студентським загоном працювати у… Вовчуги. Єлька у розпачі: тепер йому розкажуть про неї жахливі речі, і він розлюбить її.
Вона сідає в автобус і їде до міста.
Ягор згадує, як він ще підлітком опинився у батька Махна на тачанці. Одного разу вони під’їхали до собору, але не пустив їх туди професор Яворницький. Силою свого розуму зумів він зупинити свавільних степових бешкетників. Запав образ вченого у душу хлопцеві, закарбувалось кожне його слово.
Розказував учений про запорожців, про степових умільців, їхні знаряддя.
Навіть батько Махно задумався про своє майбутнє, про те, хто його оточує.
Микола працює у Вовчугах, захоплюється красою степу, думає про майбутнє своєї землі.
Єлька так і не повернулася з міста того дня.
Іван Баглай повертається з Індії додому, чекає біля заводу Віруньку. Тут же зустрічає він Володьку Лободу, та цим дуже різним людям важко порозумітися. У них різні цінності в житті. Вірунька говорить, що вирішила “розжалувати” Лободу з кумів.
Тут же і Семен Таратута, який працював разом з Іваном у Бхілаї, але був висланий за махінації. Семен зовсім занехаяний, його кинула дружина.
Вірунька та Іван їдуть додому, милуючись Дніпром.
Єлька блукає містом, намагається влаштуватися на роботу, але їй відмовляють. Сідає у сквері на лаву, слухає розмови і почувається зовсім покинутою. Потім сідає у випадковий автобус і опиняється у Скарбному.
Розгублена, бреде вона стежкою повз будинок металургів, поки її не зупиняє старий Лобода. Він розпитує дівчину про її життя, і тій стає легше. Потім старий вирішує її нагодувати.
Миколу викликають з Вовчугів, оскільки питанням про очисні споруди нарешті зацікавилось начальство, яке перед тим про це нічого й чути не хотіло.
Молодший Баглай дізнається, що Єлька зникла.
Щоб розвіятись, Микола збирається поїхати у Скарбне.
Єлька працює у будинку ветеранів офіціанткою. У вільний час. вона блукає серед лісу й одного дня раптом зустрічає Миколу.
Вона з переляку і гордощів починає сама себе обмовляти, але Микола зупиняє і заспокоює її. Закохані знаходять спільну мову.
Біля вогнища на Скарбному сидять щасливі люди. Серед них і Єлька. Іван Баглай розповідає про Індію. Зустрів він там щирих людей, що запрошували до себе в гості, незважаючи на бідність. Розповів і те, як переплив озеро та опинився серед племен. Але й там його зустріли ласкаво, нагодували і прихистили на ніч. І хоч отримав за ту подорож догану, усе ж побачив, що закони людяності діють скрізь.
Серед краси Скарбного помирає старий Лобода, якого прозвали Нечуйвітром.
З ресторану виходить п’яна компанія. Тут колишня дружина Лободи Жанна, дружина лектора, що читає лекції про любов, Таратута, колишній в’язень Обруч та підліток-робітник. Усім хочеться пригод.
Прогулявшись Вулицями і прихопивши з собою горе-реставратора, який шукає випивки, свавільна компанія викрадає “Волгу” і вирушає кататися. Підліток з ними не їде. Поблукавши різними дорогами, компанія приїжджає до собору і влаштовує у ньому танці.
Єлька з Миколою проходять повз собор і чують із нього дикий крик і музику. Микола кидається туди, і один з любителів веселого життя вдарив його ножем. На крик Єльки збігаються люди і затримують злочинців.
Миколу відвозять до лікарні, і тепер Єлька сидить там кожен день і чекає, коли коханому дозволять подивитися у вікно.
Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло)
Собор у романі є уособленням найвищих людських цінностей, того, що, незважаючи на часи, труднощі, зміни у побуті і світогляді, залишається основою людського буття, самою підвалиною існування світу. Собор з’єднує між собою різні історичні епохи, забезпечуючи тим самим зв’язок між поколіннями, логіку розвитку життя.
Селище живе, не звертаючи уваги на історичну пам’ятку, але розуміє, що, втративши її, втратить щось дуже важливе у своїй душі, тому зразу стає на оборону свого собору.
у своїх героях Олесь Гончар підкреслює насамперед чистоту почувань, людяність, вміння віддати себе справі, любов до рідної землі, бажання зберегти її красу.
З гостротою викриває письменник дрібноту прагнень різноманітних кон’юнктурників та шукачів “легкого хліба”.
Гончар Олесь – Собор (дуже стисло/скорочено)
Студент Микола Баглай іде вночі рідною Зачіплянкою і розмірковує над її долею. Тут він народився під час бою прямо в окопі. Тут він виріс, весь час бачачи над собою прекрасні бані собору.
Він доходить до двору Віруньки, дружини свого старшого брата, і вмощується на лавці, яку поставив колись Іван. Вірунька вірно чекає свого завзятого рудого чоловіка з Індії, куди його відправлено будувати і запускати металургійний завод. Поговоривши з Вірунькою, іде Микола далі. Стає він перед собором і наче розмовляє з цим свідком історії, вивіряє йому свою душу.
Згадки хлопця повертають нас у минуле, у той час, коли, пробігаючи над окопчиком, поранений солдат почув стогін жінки і крик немовляти. Не залишив він змучену матір без допомоги: через деякий час прибігла Шпачиха.
— Парубок! — вигукнула вона. Тоді і народився Микола Баглай.
Тепер це колишнє немовля роздумує над долею свого рідного селища, намагається покращити життя його мешканців. Поряд працює металургійний завод, тому люди дихають забрудненим повітрям. Як же очистити його? Разом з Олексою-механіком Микола робить креслення очисних споруд.
Вранці Микола займається спортом. Не раз доводилось пробігати йому повз хату Ягора Катратого. А тепер ще дужче тягне туди, коли з’явилася на дідовому подвір’ї загадкова смаглявка, вродлива дівчина Єлька.
Попрацював і Ягор багато років біля металу, тепер же має роботу спокійнішу, коло води. Та й господарством займається, полуниці вирощує, навіть жито посіяв.
Єлька, племінниця Ягора, виростала на селі, у Вовчугах. Батька не знала, бо був її батько солдатом, що разом з частиною проходив через село. Так і жила разом з матір’ю, змалку привчаючись працювати на фермі. Працювала і мріяла про кохання.
Якось приїхав у село лектор, що мав читати лекцію про любов.
— Приходьте! — звернувся він до дівчат, особливо адресуючи своє запрошення Єльці.
Дівчина сподівалася почути якісь незвичайні красиві слова, що йшли б з душі, але почула тільки бездумний патетичний крик.
Коли ж лектор після клубу почав до неї залицятися, відштовхнула його. Це не було справжнє кохання.
Була Єлька гордою і неприступною.
Незабаром прийшов до них новий завфермою. Був він уважніший і до роботи, і до дівчат. Та не раз прибігала на ферму сваритися його ревнива дружина.
У Єльки сталося нещастя — померла мати. Залишилася вона круглою сиротою, зовсім одна. Довелося кинути школу.
Якось поїхали усією фермою до міста одержувати комбікорм, що зберігався тоді в соборі. Надвечір вирушили хто куди, а Єльку лишили коло машини.
Повернувся бригадир і приніс дівчині їжу. Ласкавими розмовами навернув він до себе самотню сполохану душу, і Єлька повірила йому.
Наступного дня життя її змінилося. Кожен тепер на селі міг закидати дівчину брудом, обмовити її. Життя для Єльки не стало. Але з села не випускали, не даючи документів.
Єлька покинула село без документів і опинилася в Зачіплянці у дядька, Ягора Катратого.
На питання про документи Єлька туманно відповіла, що ще не всі зібрала. Жити мусила тихцем, бо не мала прописки. Допомагала дядькові та спостерігала з-за паркану за життям Зачіплянки. Усе подобалось їй тут, помітила вона відразу і красеня-студента Миколу Баглая. Розпитувала дядька про роботу на заводі, про минуле. Чула вона, що був Ягор колись махновцем. Але про це старий розповідати не хотів.
На перший погляд здавалося, ніби доля собору нікого не обходить. Але вона турбувала Миколу Баглая. Переймався нею і Володимир Лобода, або просто Володька, висуванець Зачіплянки. Якось усе заважав йому собор робити кар’єру.
То ремонтувати його треба, а коштів немає. Тоді Володька запропонував взяти собор у риштовання, а тепер з нього уся Зачіплянка глузує.
Тепер вирі шив Володька взагалі знести собор, а замість нього побудувати великий ринок. Та чомусь не радіють з цієї пропозиції зовсім не релігійні зачіплянці.
Їде Володька Зачіплянкою і для кожного знаходить “добре слово”. Заговорив з Вірунькою про Івана, та жінка відповіла гостро, наче бритвою відрізала.
Кар’єра Володьки складається вдало. Вже має квартиру у місті на проспекті, сидить на посаді. Щоправда, дружина втекла. Після цього йому “довелося” відвезти батька до будинку ветеранів.
Микола тепер називає Лободу “батькопродавцем”.
Микола і Роман сперечаються про те, які цінності мають бути в людини.
Микола зустрічається з одним з Ягорових “юшкоїдів”, які приїжджають поїсти рибки та випити, потім стикається з Лободою. Лобода викладає свою ідею щодо собору. Микола обурений.
Лобода зриває з собору чавунну табличку, на якій написано, що це історична пам’ятка.
До Ягора приїжджає голова Єльчиного колгоспу, і тепер Зачіплянка знає, що у них живе Олена Чечіль.
Єлька їде до міста, розглядає його, читає оголошення про набір у навчальні заклади і почуває себе ніби викинутою з життя.
До Ягора вчастив Володька Лобода, який залицяється до Єльки і має намір з нею одружитися.
Зачіплянка розбурхана тим, що з собору вкрадено табличку. Подія схвилювала усіх.
Вірунька іде до Лободи, щоб повідомити його про викрадення і знаходить у його кабінеті табличку. У той же день опиняється вона у секретаря обкому.
Зачіплянка усе ще вирує, хоча здавалося, що до цього часу собору ніхто і не помічав. Просто він був невід’ємною частиною їхнього існування, а тепер гармонію порушено злодійською рукою.
Позад юрби стоїть учитель Хома Романович, який учив багатьох зачіплянців і навіть потрапив до Магадана за свої палкі розповіді про козаче минуле і про собор. Микола ж не думав, що доля собору турбуватиме кожного.
Володька Лобода їде відвідати батька на Скарбне, насолоджуючись думкою, що він їде разом з простим людом у душному автобусі, отже, не загордував.
Спочатку добре викупався і погомонів з родиною воєнкома. Тільки молодий архітектор чомусь навіть на нього не дивиться. І Микола Баглай демонстративно відвернувся. Та Володька не хоче думати про неприємне.
Лобода відвідує батька. Поки шукали та кликали старого Лободу, син оглянув будинок, що видався йому затишним. Але не на таку зустріч з батьком він сподівався. Старий відмовляється від сина, який залишив його тут.
Гірше за все, що це чує багато людей.
Родина воєнкома повертається зі Скарбного машиною. Старий воєнком, дивлячись на собор, згадує, як під час бою він наказав своїм артилеристам зберегти цю красу.
Тепер на захист собору хоче стати його син-архітектор.
Лободу викликають до секретаря обкому, він прикривається туманними фразами про майбутні перспективи. Дізнається від секретаря, що серед рятівників заводського Титана був і Ягор.
Лобода спішить до Ягора. Якраз у цей час приходить міліціонер, щоб розпитати Єльку. Володька захищає дівчину та натякає їй щодо загсу.
Приходить Шпачиха і вмовляє Єльку вийти заміж за Лободу. Начебто хоче цього і Ягор. Але Єлька відчуває себе у пастці.
Вірунька згадує своє дитинство, загибель батька у бою біля Дніпра, хату в руїнах, від якої залишився тільки комин з намальованим півнем.
Роздумує вона над долею подруги — Лесі-фронтовички. Тільки один раз було у Лесі кохання, та загинув її комбат десь у Польщі. З війни повернулася Леся з обпаленим обличчям. Та навіть такою зацікавився молодий вихователь з ремісничого. Здавалося, поважав її. Виявилося — не зрозумів. Після того не думала вже Леся про кохання, залишилася однолюбкою.
Ягор запрошує зачіплянців на заручини, але кожен намагається з якоїсь причини відмовитись. Тільки дехто з великої поваги до старого погоджується.
Єлька хоче втекти від такого силування, але їй здається, що іншого виходу для неї немає. Що їй мріяти про студента Миколу, адже вона його не варта. Та й поїхав він кудись.
Заручини виявляються сумними, майже ніхто за столом не розмовляє.
Раптом з’являється Микола Баглай і викликає Єльку вийти на хвилину. Після того вони вже не повертаються. Людям наче стає легше на душі, починаються веселощі, співи.
Єлька та Микола бродять околицями, вона слухає його зачаровано і почуває себе щасливою. Закохані розмовляють про життя, Єлька намагається щось розказати, але, помітивши її біль, Микола перепиняє.
Перед світанком Микола повідомляє, що має їхати із студентським загоном працювати у… Вовчуги. Єлька у розпачі: тепер йому розкажуть про неї жахливі речі, і він розлюбить її.
Вона сідає в автобус і їде до міста.
Ягор згадує, як він ще підлітком опинився у батька Махна на тачанці. Одного разу вони під’їхали до собору, але не пустив їх туди професор Яворницький. Силою свого розуму зумів він зупинити свавільних степових бешкетників. Запав образ вченого у душу хлопцеві, закарбувалось кожне його слово.
Розказував учений про запорожців, про степових умільців, їхні знаряддя.
Навіть батько Махно задумався про своє майбутнє, про те, хто його оточує.
Микола працює у Вовчугах, захоплюється красою степу, думає про майбутнє своєї землі.
Єлька так і не повернулася з міста того дня.
Іван Баглай повертається з Індії додому, чекає біля заводу Віруньку. Тут же зустрічає він Володьку Лободу, та цим дуже різним людям важко порозумітися. У них різні цінності в житті. Вірунька говорить, що вирішила “розжалувати” Лободу з кумів.
Тут же і Семен Таратута, який працював разом з Іваном у Бхілаї, але був висланий за махінації. Семен зовсім занехаяний, його кинула дружина.
Вірунька та Іван їдуть додому, милуючись Дніпром.
Єлька блукає містом, намагається влаштуватися на роботу, але їй відмовляють. Сідає у сквері на лаву, слухає розмови і почувається зовсім покинутою. Потім сідає у випадковий автобус і опиняється у Скарбному.
Розгублена, бреде вона стежкою повз будинок металургів, поки її не зупиняє старий Лобода. Він розпитує дівчину про її життя, і тій стає легше. Потім старий вирішує її нагодувати.
Миколу викликають з Вовчугів, оскільки питанням про очисні споруди нарешті зацікавилось начальство, яке перед тим про це нічого й чути не хотіло.
Молодший Баглай дізнається, що Єлька зникла.
Щоб розвіятись, Микола збирається поїхати у Скарбне.
Єлька працює у будинку ветеранів офіціанткою. У вільний час. вона блукає серед лісу й одного дня раптом зустрічає Миколу.
Вона з переляку і гордощів починає сама себе обмовляти, але Микола зупиняє і заспокоює її. Закохані знаходять спільну мову.
Біля вогнища на Скарбному сидять щасливі люди. Серед них і Єлька. Іван Баглай розповідає про Індію. Зустрів він там щирих людей, що запрошували до себе в гості, незважаючи на бідність. Розповів і те, як переплив озеро та опинився серед племен. Але й там його зустріли ласкаво, нагодували і прихистили на ніч. І хоч отримав за ту подорож догану, усе ж побачив, що закони людяності діють скрізь.
Серед краси Скарбного помирає старий Лобода, якого прозвали Нечуйвітром.
З ресторану виходить п’яна компанія. Тут колишня дружина Лободи Жанна, дружина лектора, що читає лекції про любов, Таратута, колишній в’язень Обруч та підліток-робітник. Усім хочеться пригод.
Прогулявшись Вулицями і прихопивши з собою горе-реставратора, який шукає випивки, свавільна компанія викрадає “Волгу” і вирушає кататися. Підліток з ними не їде. Поблукавши різними дорогами, компанія приїжджає до собору і влаштовує у ньому танці.
Єлька з Миколою проходять повз собор і чують із нього дикий крик і музику. Микола кидається туди, і один з любителів веселого життя вдарив його ножем. На крик Єльки збігаються люди і затримують злочинців.
Миколу відвозять до лікарні, і тепер Єлька сидить там кожен день і чекає, коли коханому дозволять подивитися у вікно.
Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло):
Собор у романі є уособленням найвищих людських цінностей, того, що, незважаючи на часи, труднощі, зміни у побуті і світогляді, залишається основою людського буття, самою підвалиною існування світу. Собор з’єднує між собою різні історичні епохи, забезпечуючи тим самим зв’язок між поколіннями, логіку розвитку життя.
Селище живе, не звертаючи уваги на історичну пам’ятку, але розуміє, що, втративши її, втратить щось дуже важливе у своїй душі, тому зразу стає на оборону свого собору.
у своїх героях підкреслює насамперед чистоту почувань, людяність, вміння віддати себе справі, любов до рідної землі, бажання зберегти її красу.
З гостротою викриває письменник дрібноту прагнень різноманітних кон’юнктурників та шукачів “легкого хліба”.
Олесь Гончар — Собор (стисло)
Стислий переказ, виклад змісту
Невеликого селища Зачіплянка не знайти на жодній карті, проте коренями воно сягало ще козацьких часів. Жили там, як казав Микола-студент, праведні люди, роботяги-металурги, чиє життя розбите на зміни. З одного краю села — сага, з іншого — старий собор. А перед селом знаходить металургічний завод, де народжується метал.
Вночі завод викидає у небо вогняні стовпи, а їх відблиски грають на стінах собору. Якщо студент Микола Баглай повертається в таку годину додому, то неодмінно зупиняється біля нього, щоб послухати собор та особливе мовчання, «оту не кожному доступну «музику сфер». Тут усе предківщина студента. До нього наче промовляють віки, а собор виглядає навіть величнішим, ніж вдень. Цей собор — «один із тих велетів тисячолітніх, що розкидані по всій планеті, — то мов похмурі цитаделі стоять з щілинами вікон-бійниць, то стрілчастими шпилями десь черкаються хмар, то в розлогих опуклостях бань відтворюють образ неба… Серед людських поколінь, серед текучих віків височать незрушно»
Йде Баглай-молодший, щось мугикаючи. Є ще й Баглай-старший, який на селі був знаний як Іван дикий, а тепер просто — той Іван, що в Індії. Зійшовся Іван з Вірою, поставив біля хати лавочку. Зараз там пусто, тому Микола вирішив прилягти там. Тільки влігся, з вікна визирнула Вірунька. Вона впізнала Баглая, бо тільки він міг в такій порі розлягтися на лавці. Вірунька була передовою кранівницею.
Студент поцікавився, чи чула жінка щось про собор, ніби його зносити мають. Вірунька сказала, що нічого такого не знає. Та й її більше чоловік хвилює. Відпустила його в Індію, як передового металурга, а тепер мучиться й сумує, бо хоч давно разом, а кохає усім серцем. Ще й додала, що Микола носиться із собором, а краще б подумав про дружину, бо ж пора вже одружитися.
Мовила, що треба Баглаю менше мудрувати, а шукати собі дівчину натомість. Садки стояли в тиші і крізь них Микола прислухався раз у раз до подвір’я Ягора Катратого. Катратий, як вийшов на пенсію, влаштувався бакенщиком на Дніпрі. А нещодавно на його подвір’ї з’явилася красива дівчина.
Вірунька зрозуміла, куди коситься Микола, тому й підкинула, чи помітив він племінницю, що з’явилася у Ягора. Микола бачив її кілька раз, бо дівчина була дуже скромною, мовчазною. Коли хлопці до неї залицялися, могла їх і водою облити. Знав лише, що красуню звали Єлькою, була засмаглою та стрункою.
Врешті Микола заявив, що Вірунька — то сучасний прототип Ярославни, вклонився їй та подався геть. Щось водилу Баглая по Зачіплянці. Подався до Ягора, потім на закинутий цвинтар. Згадав як на тому цвинтарі знаходили старовинні ливарські інструменти, та й сім’я Баглаїв була із такого давнього роду. Подумав ще, що кажуть, нібито людську поведінку регулює страх смерті. «Та чи так це насправді? Чи не більше мусить лякати живущого те, що проіснувати він може марно, безцільно, пройти дорогу життя людиною-авоською, відцвісти свої весни пустоцвітом? Так у чому все-таки він, «конечний зміст всієї мудрості земної?» Як бути справжнім? Як досконалитись? Як маєш повестись, щоб відчути себе перед лицем всесвіту справді вінцем природи?»
Ось перед ним уже собор. Досконалий та величний. Чи вдастся створити і тобі щось на стільки ж прекрасне? Перед цим собором Благай щоразу відчуває щось тривожне й смутне. Зачіплянці не злопам’ятні, проте важко забути, що колись цей собор був найбільшим у єпархії, що дурманив людям голови чадом лампад. Але це не причина його зносити, навіть якщо він і став на заваді чиїйсь кар’єрі. Бо ж нащадки колись спитають: що збудували, що зруйнували?
В небі шаленіли зенітки, свистіли кулі, Дніпро кипіло від вибуху снарядів. І раптом серед цього пекла, в учаділому окопі запищало. Солдат саме пробігав мимоі зупинився над породіллею. Мати попрохала кликнути когось, проте боєць аж заціпенів. Він не міг зрозуміти, як саме серед цього хаосу може з’явитися нове життя. Схаменувшись, солдат позадкував від окопчика.
«Про що думала мати? Може, плакала? Може, почуття винуватості душило її: нащо народила? Нащо в таке содомище пускає життя? Хотіла б, у світ квітів щоб він явився, у світ запахущий, трояндовий, а світ, куди воно вдерлося, її мале, зустрічає його смородом, вибухами, шаленінням смерті…» Через деякий час прибігла Шпачиха та перев’язала пуповину ще одному Баглаю.
Тепер цей Баглай уже студент. Разом із Олексою-механіком Микола задумав створити фільтри, щоб уловлювати викиди із металозаводу. Зранку Баглай проснувся та перед роботою над уловлювачами вирішив піти на пробіжку, бо робив так завжди.
Біг Микола мимо Ягової хати. Вона була наче з іншої епохи: вкритий соломою, осілий, з призьбою зимівник. Після смерті Ягорихи ніхто хати не білив, але тепер вона знову стояла свіжопобілена. Проте самої білильниці ніде не було. А раптом вона поїхала уже геть? Настрій у Миколи одразу впав, хоч він і розумів, що ніяких претензій до дівчини не може мати, бо ж не кликав її на побачення.
Оббігши тричі круг саги, студент повертався додому. Вітер дув у бік села, тому дим застелив все навколо. Фільтри існують поки лише у мріях ентузіастів, бо директор не баче у них потреби. Якби вони давали видиму вигоду виробництву, то не барився би, проте директора цікавить лише як обігнати «Азовсталь», тому й труїть людей.
Хлопця уже чекав Олексій, тому вони попили чаю та всілися за роботу. Могли працювати годинами, а перерву зробили, лише коли почули крики надворі. То були діти, які бігли за голубами. Голуб’ятник випустив птахів, щоб летіли вгору та дихали чистим повітрям і ті ширяли над собором. Навіть ті, хто був на нічній зміні, вийшли, щоб помилуватися білосніжними птахами. Баглай стояв на подвір’ї та весь час наче відчував на собі чийсь погляд. Не помічав, як на нього витріщається пара зелених очей із гущавини Ягорового саду.
Цей стародавній козацький собор був для Єльки в дитинстві далекою мрією, адже могла побачити лише його вершечки. Виросла Єлька-Олена Чечіль при фермі. Не знала зовсім батька, бо мати її завагітніла ще коли переходили фронт. Росла, не знаючи батьківської ласки. Повоєнні роки були важкими, а її мати-одиначка і вимагати не вміла нічого, лише працювала чорно. Була відлюдькуватою, а коли підросла стала красунею, то й бригадири почали залицятися.
Дівчина подобалася водію та місцевому механізатору, але вони її не цікавили. Незабаром зняли їхнього завфермою — прислали молодого та завзятого чоловіка. Він цікавився думкою доярок, вибивав для них нові куфайки, намагався підвищити надої, як міг. До Єльки він ставився із симпатією, бо таку молоду доярку треба підтримати, тому дівчині зажилося веселіше. Бригадир любив пожартувати з дівчатами, пощипати їх, полоскотати (і найчастіше саме Єльку він затягував у солому), проте дуже боявся своєї дружини Варки.
А навесні сталося горе: матір Єльки привалило у глинищі. Дівчина залишилася сама. Тоді її усі підтримали, навіть дядько Ягор запропонував приїздити. Довелося покинути школу, хоч боригадир і заспокоював, що якось переб’ється, а далі піде в технікум, на заочне.
Якось усі поїхали по комбікорм. Хоч уже прийшла весна, проте вітри пробирали до кісток. Склад комбікорму був у соборі, що ще здалеку видно, коли під’їжджаєш до заводських селищ. Проте кладовщика не було, тому довелося їм стати на ночівлю біля собору. В цьому місці дівчина була іще в дитинстві. «Собор тоді вразив Єльку тільки своєю суворістю, холодним і якимось величавим непривіттям. А зараз викликав своєю обдертістю щось схоже на співчуття, був чимось ближчий до її дитячих мрій, до отих блакитних планет її дитинства».
Дівчата зібралися до Вірки, яка була із їх села, а тут вийшла заміж, а Єлька подалася до дядька. Того вдома не виявилося, тому дівчина повернулася до грузовика, де залишилася стерегти машину. А водій з бригадиром подалися кудись гуляти. Повернулися вони пізно. Принесли із собою оселедців та випивки, щоб зігрітися. Хоч потім Єлька і думала, що не випадково їй принесли це вгощання. А було так: шофера десь повіявся, а бригадир взявзя лізти до Єльки в кузов, бо холодно мовляв. І дівчина не відігнала його, навіть коли почав їй лестити словами. «Гарячі шепоти-благання хвилювали, ласки, ніколи не знані, пробуджували чуттєвість. Розпалена, вже не відпручувалась, а коли міцний смак поцілунку відчула, міцний та гарячий, здалось, що оце й є воно, оцей хміль і є кохання…»
Ця ніч нічого не принесла Єльці, крім болю та відчуття спустошеності. Коли вилізла з кабіни, почула насмішки шофера. Значить тепер усе село буде знати. Намить це вразило Єльку, проте потім знову повернулася байдужість. Приєдналася до дівчат, що набирали комбікорм, хоч і боялася була зайти в собор. А тоді підняла голову та побачила купол собору. «Ясним, не загидженим тільки й зоставсь отой острівець собору вгорі, над Єлькою, чистотою та високістю навіював і на неї чистоту спокути, відчуття провини і подмух якихось непевних надій… «
Коли побачила бригадира, який все відводив погляд, сама себе стала ненавидіти, що піддалася цьому блудливому чоловічку. Зрозуміла, що ненавидить його і знати не хоче. Скрутне настало життя для Єльки. Бригадирова жінка поганила її на все село. І хоч бригадира Єлька не хотіла і бачити, та той не витримав своєї жінки й втік геть. Тоді про Єльку слава пішла на все село і інші жінки стали поглядати на неї з підозрою. Чоловіки сприймали дівчину як доступну, тому являлися до неї ночами. Життя у селі стало просто нестерпним. Дівчина хотіла податися геть, але в конторі до того ставились інакше — не хотіли видавати документи, бо її робочі руки були потрібні селу.
Так дівчина опинилася у свого дядька Ягора Катраного на Зачіплянці. Збрехала, що приїхала вступати у технікум, а дядько й не допитувався, не вимагав документів. Дядько був радий, що нарешті буде кому біля хати поратись.